Сьогодні виповнюється 10 років з моменту підписання других Мінських угод про врегулювання конфлікту на Донбасі.
Вони включали дві умови. Перше: припинення вогню та розведення військ. Повністю цей пункт ніколи не виконувався, проте інтенсивність бойових дій на Донбасі з лютого 2015 року різко знизилася і повномасштабної війни там не було аж до лютого 2022 року. Друге: політична частина, яка мала на увазі реінтеграцію в Україну непідконтрольних на той момент районів Донбасу з поданням їм широкої автономії із закріпленням її у Конституції України. Політична частина виконана не була, що потім і стало для Володимира Путіна одним із обґрунтувань вторгнення в Україну.
При цьому важко знайти ще одну подію, яка викликає зараз таку однакову реакцію в української та російської влади, як Мінські угоди. І ті й інші трактують їх як грандіозний обман із боку супротивника.
Росія заявляє, що Київ свідомо відмовлявся виконувати політичну частину Мінських угод, а натомість переозброював армію, щоб напасти на Донбас, тому Москва більше йому не вірить і їй не потрібен Мінськ-3, і взагалі слід було ще 10 років тому замість підписання мінських угод розпочинати "спеціальну військову операцію".
В Україні кажуть, що Росія нав'язала Києву невигідні та капітулянтські домовленості, 10 років готувалася до вторгнення та напала, зібравшись із силами, а тому Москві більше немає віри і Мінськ-3 не потрібний.
Проте насправді Мінські угоди спочатку не були прелюдією до війни. Вони мали шанс її уникнути.
Почнемо з російського аргументу, що треба було починати "СВО" вже давно.
Усі джерела вказують на те, що у 2014 році Росія не розпочала повномасштабне вторгнення в Україну не стільки тому, що не хотіла цього, скільки тому, що не могла.
По-перше, їй за це загрожували б приблизно ті самі санкції, які наслідували 2022 року і які не можна було навіть порівняти за потужністю з санкціями за анексію Криму чи за гібридну війну на Донбасі. Російська економіка зразка 2014 року ці санкції точно не витримала б і, швидше за все, обвалилася. Особливо з огляду на те, що вже з осені почалося падіння цін на нафту.
По-друге, хоча українська армія тоді була набагато слабшою, ніж у 2022 році, але й російська не відрізнялася такою підготовкою, як через 8 років. Деякі представники ДНР у своїх спогадах про події тих років вказували, що головними противниками повномасштабного вторгнення тоді були російські військові: вони вказували, що боєздатних військ у РФ недостатньо, щоб захопити таку велику країну, як Україна. Швидкий успіх Росії в Криму навесні 2014 року з суто військово-технічної точки зору був зумовлений тим, що російські війська на той час вже були присутні на півострові і їм не потрібен був час на розгортання. Але на всій довжині російсько-українського кордону тоді взагалі не було великих військових з'єднань РФ. Вони почали розгортатися лише з 2015 року, і на їх створення та облаштування РФ пішло кілька років.
Щодо початку війни на Донбасі у квітні 2014 року, то, як заявляли тоді російські джерела, це була не узгоджена з політичним керівництвом РФ авантюра, організована людьми "православного олігарха" Костянтина Малофєєва, яка втягнула Росію у війну, до якої вона не була готова. Власне початок активних бойових дій на Донбасі показало, що малою кров'ю, як у Криму, справа вже не обійдеться.
Тому вже з кінця травня 2014 року основною лінією РФ став вихід із конфлікту на Донбасі через надання йому особливого статусу за домовленістю з Києвом. Цей проект активно опрацьовувався вже у червні 2014 року. Проте президент Петро Порошенко після деяких вагань (він навіть у червні оголосив перемир'я), таки вибрав військовий шлях вирішення питання та вийшов із перемир'я з 1 липня, розпочавши наступ.
Подальший перебіг війни відомий. У серпні, після введення на Донбас обмеженого контингенту російських військ (чого РФ офіційно не визнавала), ЗСУ зазнали поразки під Іловайськом та під Луганськом. І Порошенко змушений був піти на перші Мінські угоди. А потім після чергового військового загострення на Донбасі в січні-лютому 2015 року – на другі Мінські угоди.
При цьому восени 2014 року в соцмережах росіяни опублікували цікаві свідчення військового РФ, який брав участь у боях на Донбасі. Він зазначав, що навіть захоплення Маріуполя, не кажучи вже про більш глибокий поступ, було б складним завданням для армії РФ, призвело до великих жертв і повного "демаскування" участі російських військ. На що тоді, очевидно, керівництво РФ йти не хотіло з вищезгаданих мотивів.
Щодо других Мінських угод, то Порошенко пішов на них не з військових причин (попри поразку ЗСУ у битві за Дебальцеве та Донецький аеропорт фронт тоді не руйнувався), а з економічних: країни Заходу, які не хотіли далі загострювати відносини з РФ, зажадали від Києва погодитися на Мінськ-2 як умову продовження фінансової підтримки.
Загалом Мінські угоди були досить вигідні для РФ, оскільки виносили за дужки переговорів обговорення питання Криму, де-факто тим самим визнаючи його російський статус, а також дозволяли їй, зберігши особу через надання територіям "ЛДНР" особливого статусу у складі України, вийти з конфлікту на Донбасі з Росією.
Проте в результаті Мінські угоди в їхній політичній частині не були реалізовані. У чому РФ звинувачує Україну: Київ, мовляв, і не хотів виконувати ці домовленості, посилюючи свою армію, щоб потім напасти на Донбас.
Однак, це не зовсім так. Так, українська влада не хотіла виконувати політичну частину домовленостей, про що вона приблизно з 2017 року почала говорити прямо. Але це не означало, що вони готувалися повернути контроль над Донбасом. Жодних свідчень цьому немає. Військовий сценарій якщо й розглядався Києвом, то лише за абсолютних гарантій того, що Росія не втрутиться (наприклад, у разі початку якихось внутрішніх потрясінь у РФ). Але це точно не була ситуація лютого 2022 року, коли біля кордонів України стояла 150-тисячна російська армія, а у "ЛДНР" оголосили мобілізацію. Крім того, згідно з усіма опитуваннями у період з 2015-2021 років, військовий шлях вирішення питання непідконтрольних територій Донбасу підтримували переважну меншість українців.
З яких причин Київ не хотів виконувати політичну частину угод та реінтегрувати Донбас із особливим статусом?
Їх можна розділити на тактичні, зумовлені внутрішньо-і зовнішньополітичною кон'юнктурою, економічними інтересами, і навіть стратегічні.
Тактичні причини полягали в тому, що українська постмайданна влада сприйняла непідконтрольну частину Донбасу як чужорідний елемент, інтеграція в Україну якого в особливому статусі мала величезні ризики. При цьому збереження статус-кво обіцяло, за тодішньою логікою Києва, вигоди. По-перше, постійна підтримка військової напруги на Донбасі дозволяла привертати до цієї проблеми увагу Заходу та створювала перешкоду для процесу нормалізації його відносин із РФ, а також давала аргументи для продовження фінансової підтримки Заходу через МВФ та інші структури. По-друге, ситуація "війни як би немає, але війна є", що встановилася на Донбасі з 2015 по 2021 рік, дозволяла українській владі отримувати як політичні (підтримка в суспільстві напруженості через те, що країна перебуває в стані війни і в неї є свої військові бюджети) дивіденди. При цьому великомасштабних бойових дій з великими жертвами та загрозою нових втрат територій не було.
Але головна причина, через яку українська влада за Порошенка та за Зеленського не хотіла йти на виконання політичної частини Мінська полягала в іншому.
У Києві не вірили, що невиконання Мінських угод та збереження неврегульованого конфлікту на Донбасі призведе до початку Путіним повномасштабного вторгнення в Україну. Вірили у те, що Захід цього не допустить. А також вважали, що якщо Путін раптом і наважиться напасти, то США та ЄС швидко знайдуть способи покласти його на лопатки та примусити до капітуляції. Тому, на переконання української влади, конфлікт на Донбасі й надалі протікав би у млявому режимі, без переходу до інтенсивних бойових дій, а потім у якійсь перспективі РФ або анексувала б непідконтрольні території, або заради відновлення відносин із Заходом та зняття санкцій просто віддала б "ЛДНР" Україні без жодних умов.
Така переконаність була основою, яка визначала до 2022 року політику української влади щодо Донбасу. Причому вона була настільки сильною, що навіть незадовго до вторгнення на Банковій багато хто був переконаний, що все, що відбувається - це блеф Путіна і насправді справа обмежиться лише анексією "ЛДНР", чого в Офісі президента очікували навіть з деяким полегшенням, оскільки це поховало б нелюбимі.
Тепер перейдемо до аргументів України щодо того, що виконання політичної частини угод було б капітуляцією. Вони відомі. Логістика Мінських угод передбачала проведення виборів до органів влади "окремих районів" до передачі Україні контролю за кордоном. За таких вступних перемогли б там однозначно проросійські сили. Контроль над кордоном почали б передавати лише наступного дня після виборів, а закінчили лише після внесення до Конституції України особливого статусу Донбасу з набуттям "окремими районами Донецької та Луганської областей" дуже широкої автономії. Зокрема там легалізували б збройні формування "ЛДНР" під виглядом "народної міліції".
Таким чином, на думку противників Мінських угод, реалізація їхньої політичної частини призвела б до появи всередині України жорстко орієнтованого на Москву самоврядного анклаву, за допомогою якого Росія б підривала український суверенітет і блокувала європейський курс країни.
Однак така думка була не єдиною в Україні. В українській еліті були й прихильники виконання політичної частини. Їхні аргументи були наступними.
Після інтеграції непідконтрольних територій в Україну, хоч би кого обрали до органів влади, вони так чи інакше опинилися б в українському правовому полі. Вони заходили б в українське політичне та економічне життя, швидко освоювали українські корупційні схеми, завдяки чому життя для них в Україні стало б набагато привабливішим, ніж під жорстким контролем Кремля та ФСБ. Також західні партнери швидко встановили б з ними свої зв'язки, виділяли кошти на реінтеграцію та відновлення Донбасу, з яких "керівники окремих районів" системно почали б годуватись - не кажучи вже про вплив та вкладення Ріната Ахметова та інших відомих представників "стародонецьких" еліт. Незабаром після відвідин американського посольства у Києві, а також Вашингтона, Брюсселя та Берліна керівники автономних районів Донбасу почали б різко забувати номери московських кураторів. Звичайно, від прав на самоврядування вони не відмовилися б, так само як і від гасел на захист російської мови, проти НАТО та за дружбу з Росією, проте реальний контроль над ними з боку Кремля та російських спецслужб обірвався б швидко, оскільки з вільно-корупційних українських хлібів повертатися до жорсткої вертикалі московських кураторів. При цьому з РФ у 2015-2016 роках надходили сигнали, що там не заважали б такому розвитку подій, оскільки виконання Мінських угод у Москві сприймали як спосіб виходу з конфлікту на Донбасі зі збереженням особи з подальшим зняттям санкцій Заходом. А що далі буде з "окремими районами", вже мало кого хвилювало.
Однак точка зору прихильників виконання політичної частини не стала переважаючою. За підтримки "партії війни" на Заході перемогла інша позиція, згідно з якою Києву потрібно блокувати виконання Мінська-2, отримуючи при цьому внутрішньополітичні та зовнішньополітичні дивіденди та перешкоджаючи відновленню відносин РФ та Заходу.
Головним мотивом, повторимося, була переконаність українських еліт у тому, що Путін не наважиться напасти на Україну і Захід цього не допустить.
Вже після початку повномасштабної війни деякі колишні представники української влади визнавалися "Країні": знай вони про те, що Путін почне вторгнення, а Захід не зможе його зупинити чи знищити Росію санкціями, то вони не гальмували б, а навпаки, форсували виконання політичної частини Мінська та реінтеграцію Донбасу з особливим статусом.
Але сталося те, що сталося.
І тепер Мінські угоди 10-річної давності українською та російською владою прокляті та забуті. А фразу "нам не потрібний Мінськ-3" регулярно повторюють обидві сторони. Особливо прихильники війни до переможного кінця, котрі вимагають воювати до повної капітуляції противника.
Однак такий варіант закінчення війни не єдиний.
Цілком імовірно, її доведеться завершувати на основі якогось компромісу. Саме його зараз і обговорюють з ініціативи Дональда Трампа, котрий закликає до швидкого припинення вогню.
При цьому обидві сторони наполягають на своїх умовах, апелюючи, знову ж таки, до сумного "мінського" досвіду. Українська влада, переконавшись у неправильності розрахунку на те, що Путін не посміє напасти, вимагає гарантій безпеки від Заходу, які мають на увазі його вступ у війну у разі нового вторгнення, - у вигляді або прийняття в НАТО, або розміщення західних військ на українській території (і те й інше поки що виглядає вкрай малоймовірним, у тому числі й через жорстко негативну). Росія наполягає не просто на перемир'ї, як було 10 років тому в Мінську, а на мирному договорі з юридичною фіксацією всіх угод, включаючи визнання Україною "нових кордонів", зміни у внутрішній політиці України (проти всього цього категорично виступає Київ), а також зняття санкцій.
Чи вдасться дійти компромісів за цими позиціями, і якщо так, то до яких поки невідомо.
Однак головне питання в іншому: навіть якщо сторони досягнуть компромісу і війна завершиться, як далі будуватимуться відносини між Україною та Росією? Будуть обидві країни прагнути мирного і неворожого співіснування одна з одною чи поставить собі за мету створення одна одній постійних проблем у надії на битву-реванш з наступною капітуляцією противника?
У другому випадку, які б не укладалися угоди, з великою ймовірністю вони розділять долю Мінських, ставши лише перепочинком перед новою війною чи навіть серією воєн. І багатьом зараз здається, що так і станеться.
Шанси на те, що такого варіанта вдасться уникнути, з'являться, якщо буде зроблено висновки з досвіду останніх десяти років. А особливо – з розрахунків обох сторін, що виявилися помилковими, напередодні 2022 року. Київ переконався, що Захід не може перешкодити нападу Росії і, тим більше, не готовий воювати за Україну з РФ. І країна вже майже три роки перебуває у стані кривавої та руйнівної війни з грандіозними втратами. Москва переконалася, що війна з Україною не легка прогулянка, а великі жертви та ризики для майбутнього самої РФ.
Можна щоразу, рік у рік повторювати цей досвід, який одного разу одній із сторін, а чи не виключено, як і обох, ризикує виявитися летальним. А можна разом поставити крапку у війні, пішовши потім кожен своєю дорогою, не заважаючи жити один одному. Поставити крапку, яка могла бути поставлена ще 10 років тому.