Якщо підсумувати заяви європейських політиків на Мюнхенській безпековій конференції, то їхню стратегію, в умовах різкої зміни геополітичного курсу США, можна описати у трьох пунктах.
Перший – президент США Дональд Трамп – ворог. Європа має готуватися до "стратегічної автономії" та менше залежати від Штатів.
Другий – президент РФ Володимир Путін – ворог. Європа має готуватися до протистояння з Росією (цілком ймовірно, без допомоги США).
Третє – припинення війни в Україні несе для Європи ризики нападу на неї з боку РФ. А тому зі світом поспішати не потрібно, а слід продовжувати тиск на Москву, доки вона не буде повністю виснажена у військовому та економічному плані.
Тим часом такий підхід несе грандіозні ризики для самих європейців, фактично ставлячи їх перед загрозою "війни на два фронти".
При тому, що стратегія Трампа Європою вже цілком зрозуміла.
Європейський Союз є другим після Китаю конкурентом США на світовому ринку. Невипадково Трамп завжди каже, що ЄС було створено, щоб " знищити США ".
У зв'язку з яскравою "європофобією" Трампа з'явилася теорія, що президент США хоче "кинути Європу", "відкликати гарантії безпеки НАТО" або навіть "поділити" Євросоюз із Путіним. Мовляв, "я заберу Гренландію, а ти віджимай Прибалтику".
Однак немає жодної ознаки, яка б на це вказувала.
Трамп, безумовно, не приховує своїх претензій до європейців, вважаючи їх "нахлібниками", які звикли лише заробляти на союзі зі США, але нічого в нього не вкладати. Також він нав'язує європейцям нерівноправні торговельні угоди та демонструє відкриту ворожість як до європейських інституцій, так і до окремих європейських країн.
Але робить він це не для того, щоб "ділитися" контролем над Європою з Путіним. Він хоче перетворити Європу на свій васалітет і, фактично, на колонію, використовуючи її залежність від американців у сфері безпеки. І тому від НАТО США відмовлятися не збираються, оскільки це є для них ефективним інструментом підтримки свого домінування в Європі.
Європа, в рамках цієї концепції, у всьому має йти американським курсом та витрачати гроші на американські товари.
Тому Трамп постійно спонукає європейців відмовитись від купівлі російських енергоносіїв.
Європейську "корову" він хоче доїти самостійно, а не в парі з Путіним чи тим більше з китайцями.
У Європі є думка, що можна переконати Трампа сприймати їх як нехай молодших, але корисних партнерів у рамках "глобального Заходу". Особливо активно намагаються просувати цю тему британці та низка європейських політиків на кшталт канцлера Німеччини Фрідріха Мерца.
Проте, Трамп, хоч і приймає із задоволенням їхні "дари" у вигляді, наприклад, збільшення військових витрат, але не хоче нічого суттєвого давати натомість, вважаючи, що "ядерна парасолька" США над НАТО і така велика послуга, за яку європейці зобов'язані "по труну життя".
Європа, як єдиний сильний суб'єкт, для американців, у рамках "нової геополітики Трампа", абсолютно не потрібна, оскільки зберігає, принаймні теоретичну, можливість для власної, відмінної від Вашингтона, геополітичної та геоекономічної гри.
Отже, на користь Вашингтона, послаблювати ЄС і заохочувати у ньому внутрішні тертя. Аж до розвалу Євросоюзу. Ставити окремо європейські країни на повну залежність американцям набагато легше, ніж "нагинати" весь ЄС цілком.
На це також накладається й ідеологічне протистояння між "правим" Трампом та ліволіберальними елітами ЄС. У зв'язку з чим у багатьох у Європі є надія, що якщо до влади у Вашингтоні повернуться "ідеологічно споріднені" демократи, то все стане "як за дідуся Байдена".
Але, по-перше, далеко не факт, що Трамп втратить владу найближчим часом. А по-друге, якщо й втратить, то не факт, що його наступники (хто б ними не був) повернуться до колишньої політики, якщо новий курс Вашингтона покаже свою ефективність щодо посилення американського домінування у світі та зміцнення економіки Штатів.
А з погляду цих цілей повна залежність Європи від Америки Вашингтону гранично вигідна.
Тому перед європейцями стоїть вибір - погодитися на роль американської колонії з економікою, що поступово деградує, і демонтажем соціальної держави, в тому числі через збільшення військових витрат (за рахунок чого Трамп робитиме "Америку знову великою"), або організувати опір новому курсу Вашингтона.
І якщо буде зроблено вибір на користь останнього варіанта, то тоді постане питання і щодо війни в Україні, і щодо відносин з Росією.
Головним геополітичним наслідком війни в Україні стало різке зближення Європи зі США та різке погіршення відносин Європи та Росії.
Але в нових умовах, коли для Євросоюзу політика Трампа є екзистенційною загрозою, логічною була б, як мінімум, нормалізація відносин європейців і Москви, і як найважливіша умова цього - завершення війни в Україні.
Тому що інакше Європа опиниться в стані війни на два фронти, що стане для неї катастрофою (докладніше про це ми писали в окремому матеріалі ). А продовження війни в Україні і зростання напруженості, що породжується нею у відносинах Європи і Росії, взагалі обнуляє можливість протистояння європейців політиці Вашингтона, оскільки різко посилює їхню залежність від військової підтримки Штатів.
До речі, саме тому прихильники "яструбиної" лінії у Вашингтоні вважає завершення війни в Україні для США невигідним. Так як її продовження, по-перше, все сильніше прив'язує європейців до американців через страх перед РФ і, а по-друге, стримує потенційну активність Росії на інших напрямках (Близький Схід, Латинська Америка), послаблюючи і виснажуючи її, а також дає привід для тиску на Москву, обмежуючи американських енергоносіїв У тому числі й перешкоджаючи поверненню російських нафти та газу на європейський ринок.
Однак і Україні, і Росії, і Європі дуже пощастило, що особисто Трамп хоче війну якнайшвидше закінчити.
Причини такого вибору президента США носять як стратегічний характер (наміри отримати, як мінімум, нейтралітет Москви в протистоянні США з Китаєм і уникнути загрози ескалації у відносинах з РФ аж до ядерної війни), так і тактичний (заробити очки на завершення війни в Україні перед виборами в Конгрес, освоїти 200 млрд розморожених, бізнес-проекти з РФ, залучити Путіна до Ради світу).
Подібний підхід не поділяється багатьма в адміністрації Трампа та Республіканської партії, де є сильне лобі ВПК та нафтогазового бізнесу. Але поки що президент США стоїть на своїй позиції і американський держапарат, нехай і зі скрипом, але змушений йти в тому ж напрямку.
Проте проблема в тому, що ні Європа, ні Україна, ні Росія цим неймовірним везінням не поспішати скористатися, щоб якнайшвидше закінчити війну.
Європа поки що залишається в рамках колишньої теорії "нам вигідне продовження війни, інакше після її закінчення Путін одразу на нас нападе". І навіть дедалі очевидніша загроза з боку Трампа поки що не призводить до зміни цієї концепції. Судячи з публічної риторики Європа і Росія взагалі чи не на порозі війни стоять один з одним. Європейці будують плани щодо введення військ в Україну та блокади Балтики з перехопленням танкерів з російською нафтою (що і може стати приводом для військового зіткнення), а російські експерти обговорюють ядерні удари по Парижу.
Європейські ЗМІ, як і раніше, рясніють прогнозами про швидку війну з Росії, що працює в цілому на користь "колоніального" курсу Вашингтона, оскільки страх перед РФ посилює залежність Європи від військової підтримки американців. І чим більший цей страх, тим більші поступки американцям готові будуть йти європейці.
Щоправда, після історії з Гренландією в Європі почали лунати голоси про необхідність жорсткішої позиції у відносинах із Трампом, а також про діалог з Москвою, але вони поки що є поодинокими.
Тепер про позицію Росії. Вона ніби готова завершувати війну, але тільки на так званих "умовах Анкоріджу", включаючи виведення українських військ із Донецької області. Логіка Кремля зрозуміла – скористатися бажанням Трампа якнайшвидше досягти мирної угоди та спонукати його задля цього натиснути на Київ.
Але якщо цього не станеться (а без примусу з боку Вашингтона практично немає шансів на те, що українська влада на подібні умови погодиться) і переговори затягнуться, то, згодом, велика ймовірність, що Трамп перейде на позиції "яструбів" у своєму оточенні (а вони, за великим рахунком, зараз і визначають зовнішню політику США), які визначають зовнішню політику США, які визначають зовнішню політику США. Америці не вигідно, а потрібно її використовувати для тиску на Росію та її ослаблення.
З урахуванням такої загрози перед Кремлем, як і раніше, стоїть вибір - або воювати до "журавля в небі", або, якщо стане зрозуміло, що Трамп не готовий тиснути на Київ, погодитися на "синицю в руках". Тобто - на зупинку війни по лінії фронту, постаравшись натомість на такий "подарунок до виборів у Конгрес" отримати (поки це ще в принципі можливо) від Трампа в моменті відразу максимум бонусів і поступок (скасування санкцій, визнання російської юрисдикції над захопленими територіями та інше), використовуючи це для.
У тому числі і з урахуванням того, що в США будь-якої миті може перемогти концепція "яструбів" і Вашингтон перейде до фронтального протистояння з Москвою, для підготовки до якого Росії і потрібне припинення війни. Воно відкриє дорогу і до нормалізації відносин з Європою.
Поки щоправда немає ознак того, що Кремль готовий зіграти в таке "геополітичне айкідо".
Хоча прецеденти в історії були.
Подібним чином вчинив Сталін у 1940 році: через необхідність підготовки до війни з головним противником (Німеччиною) він швидко завершив війну з Фінляндією шляхом відмови від досягнення своєї мети-максимум (контроль над усією країною, для чого йому довелося б воювати ще довго і з великими втратами), задовольнившись програмою-мінімум.
Щодо Києва, то ще з часів Майдану та анексії Криму основою зовнішньополітичної стратегії української влади була ставка на недопущення будь-яких домовленостей Заходу та Росії. Вважалося, що чим гірші стосунки Заходу з Москвою, тим більше США та Європа підтримуватимуть Україну. А якщо західники та росіяни почнуть один з одним про щось домовлятися, то, як вважалося, точно за рахунок України. Після початку повномасштабної війни (однієї з причин якої, до речі, якраз і стало наростання протиріч РФ і Заходу) ця стратегія остаточно закріпилася як головний постулат.
Тому будь-які спроби діалогу Заходу з РФ у Києві сприймали (і сприймають) у багнети, а будь-яке загострення у відносинах між ними – з натхненням. Тому нинішня ставка в Києві якраз і робиться на те, що переговори затягнуться, а республіканські "яструби" підштовхнуть Трампа до повномасштабного протистояння з РФ, або, як мінімум, Трампа затягнуть вибори в Конгрес та інші внутрішні проблеми, які заблокують будь-які поліпшення у відносинах Москви і у логіці нарощування конфронтації.
Однак, насправді, подібна стратегія вкрай небезпечна для України. Бо, по-перше, пролонгує руйнівну та криваву війну на невідомий термін. А по-друге, враховуючи наростаючу геополітичну напругу, може призвести до зовсім радикальних сценаріїв ескалації аж до ядерної. Що стане для України справжньою катастрофою.
Тому єдиною реальною гарантією безпеки для Києва є стратегічна нормалізація відносин Європи та Росії, внаслідок якої Україна перестане бути полем геополітичної битви та отримає можливість спокійно жити та розвиватися у світі із сусідами.
Втім, повторимося, доки до нормалізації відносин Європи та Росії дуже і дуже далеко. Процеси, швидше, йдуть у зворотному напрямку. Хоча з урахуванням грандіозних геополітичних змін у світі, розвороту курсу і Москви, і європейців назустріч один одному на 100% виключати не можна. Тим більше, що альянс Росії та ЄС – це природний союз, який взаємно посилює та взаємно доповнює обидві сторони. Про нього говорять уже давно.
Проте величезними перешкодами були спочатку ідеологічні розбіжності, а потім протистояння навколо України. Але в новому світі "геополітики Трампа" ідеологія вже явно відходить на другий план. Залишається війна в Україні, якнайшвидше закінчення якої і може дати старт процесу завершення російсько-європейського протистояння.
Звичайно, такий розворот буде здійснити дуже складно. У тому числі й тому, що Євросоюз не єдиний і якісь різкі зміни йому даються насилу.
Також це вимагатиме і руху з боку Росії назустріч Європі. Що також непросто. Не кажучи вже про складнощі процесу домовленостей між Україною та Росією щодо умов миру та післявоєнного співіснування.
Але альтернативи цьому у вигляді продовження війни в Україні та російсько-європейської конфронтації із загрозою ескалації гранично погані і для України, і для Європи, і для Росії.