З п'ятниці розпочалася різка ескалація напруженості у відносинах Києва та Варшави. Президент Польщі Кароль Навроцький, як і обіцяв, позбавив президента України Зеленського найвищої нагороди країни – ордена Білого орла. У відповідь Зеленський надіслав цей орден до Варшави. Від ордену відмовилися і всі колишні президенти України, які його отримали.
Глава МЗС України Андрій Сибіга заявив, що Київ більше не залишатиме без відповіді недружні дії Варшави.
"Жоден президент іншої держави більше не диктуватиме нам нашу історію. Ми дзеркатимемо всі кроки, особливо якщо ці кроки недружні й зневажливі стосовно нашої країни. Час зауваження минув", - заявив Сібіга.
Формальний привід, який спричинив скандал, добре відомий. Це присвоєння Зеленським одному із підрозділів ЗСУ найменування "героїв УПА". УПА у Варшаві вважають організацією, відповідальною за геноцид поляків під час Волинської різанини у 1943 році, а тому президент Польщі Навроцький вимагав скасувати рішення. І у цьому його підтримав навіть політичний опонент – прем’єр-міністр Дональд Туск. Зеленський відмовився, після чого був позбавлений нагороди.
Коментатори зараз, як правило, зводять конфлікт майже виключно до історичної суперечки між двома країнами щодо ролі УПА та ОУН, яка стимулюється бажанням політиків набрати собі очки всередині країни на тему "захисту історичної пам'яті". Тому багатьом і здається незрозумілим таке жорстке напруження пристрастей. Часто можна почути нарікання на кшталт "хлопці, ну про що ви взагалі сперечаєтеся! Знайшли чим займатися під час війни. Ваш конфлікт лише Путіну на руку".
Проте, ми вже писали, що реальні причини наростаючих розбіжностей між Варшавою та Києвом значно ширші та глибші, ніж просто суперечка про УПА і навіть, чим прагнення піаритися на цьому політиків та чиновників.
Основний корінь протиріч у тому, що Польща та Київ, якщо дивитися на їхні стосунки у внутрішньоєвропейському контексті (з урахуванням перспектив вступу України до ЄС), є не союзниками, а прямими суперниками та конкурентами.
Протягом останніх 20 років Варшава провела величезну роботу, щоб закріпитися як безумовний регіональний лідер серед східноєвропейських країн ЄС. І, спираючись на цей статус, стати однією з ключових держав Євросоюзу.
Крім того, швидкий економічний розвиток та зростання промисловості Польщі породили у Варшави ще більші амбіції – оскаржити роль Німеччини як локомотива та головної індустріальної бази ЄС. Звідси, до речі, і досить напружені стосунки поляків із німцями, які особливо виявлялися за правління партії "Право і справедливість" Качинського, але й зараз їх не можна назвати простими.
У контексті таких грандіозних цілей поляки розглядали і євроінтеграцію України, яку в Польщі бачили як свою "підопісну" - постачальника робочої сили та ринок збуту, яка мала посилити позиції поляків у внутрішньоєвропейських розкладах.
Проте вже давно в Польщі переконалися, що Київ бачить свою роль у Європі зовсім інакше. Українська влада безпосередньо спілкувалася з Берліном, Лондоном і Парижем, вибудовуючи з ними відносини "через голову" Варшави. Особливо цей процес прискорився під час війни. Зростаюче значення України для Європи, у свою чергу, породили вже у Зеленського великі амбіції щодо місця Києва в ЄС як новий регіональний лідер східної Європи. Причому в тісній взаємодії з Німеччиною та Францією, за якої поляки виявлялися б десь на узбіччі процесу. Показово у цьому плані недавнє обурення Туска тим, що Польщу Україна, Німеччина, Франція та Британія не запросили до розробки стратегії завершення війни та переговорів із РФ.
"Польща не прийме жодних угод, які розробляються без її участі", - у несподіваній для багатьох (але цілком зрозумілій із описаного вище контексту) різкій формі висловився польський прем'єр.
Усе це створило основу загострення протиріч. Першим дзвіночком став конфлікт у 2023-2024 роках довкола постачання української агропродукції, які вимагали заборонити польські фермери.
Крім іншого, він показав, що, у разі закінчення війни та вступу до ЄС, Україна може стати головним конкурентом поляків відразу за багатьма позиціями – і щодо аграрки, і щодо залучення інвестицій, і щодо субсидій з далеко не бездонного бюджету Євросоюзу, та й щодо робочої сили.
І нинішній скандал із УПА – із тієї ж серії. Варшава намагається показати, що "на районі" (тобто у східноєвропейській частині ЄС) – вона "центрова". І щоб українська влада це прийняла.
Однак, на відміну від попередніх загострень, коли Київ прагнув "згладити кути" і не йти на прямий конфлікт із Варшавою, тут вже була "відповідь".
Українська влада вирішила цього разу показати, що вона також може бути жорсткою з поляками і відповідати демаршем на демарш.
І зараз конфлікт розростається.
До чого він приведе?
Поки що здається малоймовірним, що ситуація погіршиться до того, що Польща перетвориться по відношенню до України на "другу Угорщину" часів Орбана – тобто почне блокувати всю військову та економічну підтримку Києва. Принаймні поки уряд контролює ліберал Туск, це не дуже реально. За винятком хіба скорочення деяких програм підтримки України (наприклад, навчання українських військових).
Хоча, звісно, виключати нічого не можна. Деякі тривожні для Києва сигнали у цьому плані із Варшави вже йдуть. Наприклад, нещодавно пройшла інформація, що Польща хотіла заблокувати виділення Україні коштів для придбання зброї з Фонду миру, допоки їй не відшкодують вже надану військову допомогу українській армії.
Але з чим точно проблеми погіршуватимуться – це з переговорами щодо вступу України до ЄС. Саме тут Варшава зможе вставити максимальну кількість "палок у колеса", висуваючи гранично жорсткі вимоги щодо економічних та інших поступок з метою не допустити перетворення України на небезпечного конкурента. При цьому питання ОУН-УПА напевно буде порушено. Навроцький вже окреслив позицію: "з Бандерою та УПА Україна в ЄС не потрапить".
Київ швидше за все на це якось відповідатиме, розгортаючи антипольську кампанію.
Зрозуміло, що поки що йде війна, основна увага української влади зосереджена на інших питаннях. Але як тільки вона закінчиться, тема українсько-польського протистояння може стати однією з основних у європейському порядку.